Рус Укр Eng

І. Любимова,
журналист

Харківські етюди Пошуки поезії

Ми любимо наш Харків за те, що він росте разом з усією країною, що він – велике промислове, студентське місто, що кожна його вуличка зв’язана з нашими спогадами, що в ньому живуть наші друзі. Художникові, як нікому іншому, дано розкрити для всіх чарівну красу улюбленого міста.

Перед нами пейзаж Сергія Омеляновича Луньова «Харків. Сутінки. Засвічуються вогні».

…Всього три будинки, дуже звичайних, дуже знайомих, десь біля політехнічного інституту чи, може, на Римарській вулиці. Глядача заворожує відчуття життя у кожному вікні й особливе почуття любові до тих, хто тут живе. Його причаровують і темперамент кожної лінії, і яскраві кольорові поєднання. Поезію сьогоднішнього дня художник знаходить у кожному пейзажі, що б не було на ньому зображене – дерево, будиночок чи шлях. Його твори монументальні і водночас ліричні, в них поєднуються оптимізм і легкий смуток, гумор, трагізм і мужність, сила і витонченість. Луньов користується методом декоративного, площинного зображення, у нього сміливий широкий рисунок. Роботи його надзвичайно багатобарвні, майже фантастичні за кольором.

Художник розкладає колір на півтони, і, користуючись законами взаємодії його і світла, примушує пейзаж сяяти барвистою феєрією відтінків. В його роботах багато повітря. Воно огортає кожний предмет, кожну травинку й листок дерева, які втрачають свої точні лінійні обриси, стають ледь таємничими, будять спогади і мрії («Невеликий будинок, палісадник, дорога», «Нарешті літо»).

Часто Луньов зображує землю, що відтанула весною, ще не зорану, чи зорану, перерізану стежками, розділену долинами і пагорбками. Він показує природу ніби в її первісному стані. Мабуть, можна сказати, що митець пише так, як бачить наш сучасник, той, хто уміє розкласти бачене на елементи і зробити узагальнення; сучасник, для якого в природі нема таємниць і який, як ніхто до нього, відчуває її красу.

Луньов постійно експериментує. В натюрмортах, яких останнім часом у нього з’явилося дуже багато, він ніби зраджує своєму стилю, підкреслює жорсткість предмета, обмежуючи його контуром. А може, вивчає форму предмета? Художник часто пише ті самі речі при різному освітленні. Іноді вони монументально тверді, їхня форма здається незмінною, часом рух повітря пом’якшує контур, а часом повітря і світло ніби потоком заливають зображуване, струменіючи через нього, розчиняючи форму, роблячи матерію прозорою. Але в кожному натюрморті – властиві Луньову поетичність відчуття, поетичність кольору.

У книгах відгуків на виставках робіт митця глядачі сперечаються. Вони не залишаються байдужими, значить не є байдужим автор. Коли приходиш до нього в майстерню, він, такий молодий у своїх творах, виявляється п’ятдесятирічною людиною.

С. Луньов народився на Сумщині. У 1932 році закінчив театральне відділення харківського художнього училища і тоді ж був призваний у Радянську Армію. Служба не залишала часу для живопису. 1957 року Луньов демобілізувався. З цього часу фактично і починається його творча біографія, вірніше, видима біографія, бо робота внутрішня, непомітна, у справжнього художника не припиняється ніколи.

Чому Луньов став пейзажистом? Може тому, що на кордоні з Афганіс-таном, де він стільки років прослужив, можна ходити годинами і нікого не зустріти, а природа, велична, яскрава, не питаючи дозволу, захоплює всю істоту художника? Чи тому, що не можна забути поля і шляхи рідної України? Складність настроїв у роботах Луньова, сміливість його рисунка наводять на думку, що він може пробувати свої сили не тільки в пейзажі.

Журнал «Мистецтво», № 3 (травень – червень), 1966