Рус Укр Eng

ИЗ СТЕНОГРАММЫ ОБСУЖДЕНИЯ ВЫСТАВКИ С.Е. ЛУНЕВА

Обсуждение персональной выставки Лунёва в середине 1960-х годов проходило в период существенных сдвигов во всех областях жизни общества. «Хрущевская оттепель» постепенно освобождала и искусство от идеологического давления. Изменения затронули как его общую, идейную направленности, так и стилистику отдельных произведений.

В литературе новые веяния были отмечены выходом в 1962 году повести А. Солженицына «Один день Ивана Денисовича». В изобразительном искусстве со второй половины 1950-х годов формируется направление, получившее название «суровый стиль». В нем новая, активная, необычная для того времени форма, в которую облекалось высказывание художника о мире, было необходимым условием его диалога с современниками, с новой зрительской аудиторией, тонко ощущавшей веяния времени.

Но старое не сдавалось без боя, продолжая оценивать изобразительное искусство с позиции сюжета и положительных характеристик героев. Границы выразительности были сужены, а любой отход от внешне реалистической формы, условность передачи колорита, трактовались как покушение на основы «социалистического реализма».

Творческая интеллигенция времени «оттепели» получила серьезный удар, когда в декабре 1962 года первое лицо государства Н.С.Хрущев посетил выставку в Манеже, приуроченную к 30-летию МОСХа (Московской организации Союза художникав). Ему не понравились живописные работы Р.Фалька, скульптуры А. Пологовой и Э. Неизвестного, работы учеников студии Элия Белютина, представленные экспозицией «Новая реальность» (она была частью выставки в Манеже). А работы Ю. Соостера, В. Янкилевского и Б. Жутовско-го вызвали негодование у Н.С. Хрущева: «Все это не нужно советскому народу. < ...> Запретить! Все запретить! Прекратить это безобразие! < …> И на радио, и на телевидении, и в печати всех поклонников этого выкорчевать!”

Естественно, что после хрущевского разноса круги от него расходились по всем творческим организациям страны долгие годы, и нужно было обладать большим мужеством, чтобы продолжать заявлять об эстетической программе, которая выходила за рамки социалистического реализма, как это делал Лунев.

Спустя три года после упомянутых печальных для искусства событий, художник представил на персональной выставке в Киеве пятьдесят семь произведений разных лет. Его искусство заключало новые принципы выражения идеи, иной подход к передаче мироощущения, расширяло возможности акварельной живописи.

Стенограмма обсуждения выставки С. Лунёва – своеобразный комментарий к событиям тех лет. Она в какой то степени показывает те противоречия в понимании специфики современной акварельной живописи и ее роли, которые были между художниками и зрителями, с одной стороны, и официальной критикой – с другой.

28 июля 1965 г. Киев

Хан Н.А. (ведущий): – Товарищи! Сегодня мы обсуждаем выставку произведений художника Сергея Лунёва. К сожалению, по неизвестным причинам виновник этого обсуждения не прибыл. Однако учитывая то, что существует у нас график работы выставочного зала и учитывая то, что выставка не может уже экспонироваться, так как она экспонируется уже 18 дней, мы посоветовались и решили сделать обсуждение выставки и послать автору экземпляр стенограммы сегодняшнего обсуждения.Поэтому разрешите от имени Президиума Союза художников и от имени секции графики открыть обсуждение.

Слово для сообщения о творчестве художника Сергея Емельяновича Лунёва предоставляется старшему научному сотруднику Академии наук тов. Бутнику-Сиверскому Борису Степановичу.

Бутник-Сіверський Б.С.: Дорогі товариші! Звичайно, треба жаліти, що немае автора виставки, бо говорити про роботу без художника незручно. Коли маєш якусь думку, то приємно сказати самій людині й почути відповідь, але, напривеликий жаль, ми сьогодні позбавлені цього.

Я хочу почати трошки здалека, але це буде зв’язано з іменем Луньова.

Ви знаєте про те, що зараз ряд різних республік на базі видавництва “Советский художник” готує велике видання, яке буде зватися “Художні виставки Радянського Союзу”, починаючи з 1917 року по сьогодняшний день. Це є каталог, в якому я побачив прізвище Луньова. Це мусить викликати до себе особливу увагу. Там відзначено про те, що т. Луньов народження 1909 року, значить невірно, що кажуть, що про нього не було чути. Буклет, складений в м. Харкові, говорить про те, що тов. Луньов, закінчивши Харківський художній технікум в 1932 р. по 1957 рік був у військах і там він малював. Але лише в міру своєї можливости.

Ті біографичні дані, які визначені в тексті буклета, розповідають про цікаві речі. Перш за все, вчителем тов. Луньова був художник Онацький. Це художник, який не залишився осторонь нашого образотворчого мистецтва, це фігура надзвичайно цікава, колоритна, це був художник реалістичного напрямку, працював над побутовими темами, взятими з народного життя. Людина, яка добре знала і народний побут, і народне мистецтво, він був закоханий в це.

Між іншим, були опубліковані дві його роботи, коли кредитові каси випустили два плакати, де була намальована відкрита скриня, біля скрині стоять дід і баба і звідти тікають миші, а внизу текст: “Я ж тобі казав, щоб віддати гроші в кредит”.

Це були чудові два плакати, які теплі слова говорили про художника. І ось ця людина була вчителем тов. Луньова. Я думаю, що це був той добрий початок, який дав можливість тов. Луньову зформуватися тим художником, який він є.

Коли я побачив Луньова в каталозі і потім побачив його прізвище, я повинен сказати, що я був схвильований цією виставкою. Вона мене вразила не тільки творами, а й тим, що нагадувала мені мою молодість, а ви знаєте, що в моєму віці згадувати молодість – це дуже приємно. І повинен вам сказати, що коли ви будете в моєму віці, ви теж так будете думати.

Треба сказати, що в Харківському технікумі не було картин, зроблених з бляхи. Це був час, коли технікум став на міцний грунт живописного мистецтва.

Разом з тим, там були художники, які дуже близько стояли до тієї групи, яка в свій час називалася Спілкою художників. Це була група, яка стояла за пересувників. Там були хороші рисунки, чудові акварелі і певна пристрасть до декоративного сюжету.

Очевидно, тов. Луньов потрапив до педагогіки цього напрямку, і тепер сталося так, що тов. Луньов з 1932 року доніс те, що було тоді, доніс до сьогодняшніх днів.

Звичайно, тов. Луньов працював. Але він фактично був відірваний від всього того бурхливого життя і, в межах можливості, зберіг те, що він одержав в художньому технікумі; повернувшись через 25 років до работи, він почав працювати. Ось чому ми зустрічаємося з роботами, які нам нагадують початок 30-х років.

У нас повинно виникнути питання: а як далі? Тут його робота починається з 1958 року. Що художник зробив за 7 років, чи він продовжує зупинятися на тому, що здобув раніше, чи він іде далі. Тут треба подякувати всім тим товаришам, які робили цю виставку. Якщо ви хочете прослідкувати, що за ці 7 років зробилося з цим художником, ви повінні будете оббігати 57 разів цю виставку, бо тут 57 робіт.

Нещодавно тут була виставка Ганни Собачко, її розвішали так, що 1913, 1965, 1924 роки всі були різні. Я допитувався у товаришив, які займалися цією експозицією, і вони кажуть : “Хіба ви не розумієте, що треба розвішувати так, щоб замінити ці плями.” Тут красиво розвішані плями, а художник завдяки цьому майже зник. Треба робити велику роботу, проте треба пройти десятки кілометрів для того, щоб узнати, а щож художник зробив за ці 7 років.

Зважаючи на те, що тут робіт богато, звичайно, трудно розібратись, я просто буду називати деякі речі. Тут є одна з ранніх речей, яка називається “Гурзуф вечером”. Треба сказати, що цей твір зроблений добре, з добрим рисунком, з прозорим легким повітрям. Треба думати, що це якраз робота, яка більш всього відбиває те, що художник здобув в художньому технікумі в 1932 р., тому що це нагадує твори Спілки художників, про яку я говорив.

Як художник пішов далі, на це трудно відповісти. В 1958 році художник випустив цілий ряд акварелей, з недостатньо хорошим рисунком, в яких часто бувають збиті кольори, деякі плани просто зроблені не так, як треба. Наприклад, картина “Вітерець на воді”. Таких нерівностей у автора є досить, але справа, як бачите, не в цьому.

Я б хотів підкреслити наявність на цій виставці цілого ряду цікавих робіт, які висловлюють професіональну майстерність, які приваблюють своїм емоційним впливом.

Наприклад, є акварель “Будівництво Печенізського водоймища”. Ця робота відображує ту місцевість, яку треба.

Другий малюнок – “На базарі”. Він дуже монументально закомпонований.

В тому ж 1960 році вийшли роботи Луньова “Березневі тіні”. Ця робота слаба, але все ж таки вона зроблена в одному плані.

В 1961 році Сергій Омелянович дає такі цікаві роботи, як “Харківська Дівоча вулиця”. Вона дуже добре знайдена в кольорі. Дуже хороша робота “Колгоспні ремонтні майстерні”. Хороші рисунки, хороші перспективи і показаний добре план. Ця робота відтворює правдивість. В 1962 році художник дає хороші роботи о Донбасі, “КадієвкаКМА- руда”.

В 1963 році –“Салтівська земля” – дуже колоритна реч, “Непогода в Севастополі” – теж колоритна реч, “На Донці” і в 1961 році “Вечір на вулиці Сумській”.

В 1963 році –“Салтівська земля” – дуже колоритна реч, “Непогода в Севастополі” – теж колоритна реч, “На Донці” і в 1961 році “Вечір на вулиці Сумській”.

Переглядуючи ці роботи, переконуєшся в тому, що художник не стояв на місці, що здобуте раніше він доніс до нашого часу, удосконалюючи і розвиваючи, робота йшла в плані більше декоративності. Разом з тим у нього цікаво розвивався більш соковитий колорит. Адже ми маємо всі підстави говорити, що С.О.Луньов весь час продовжує рости як художник.

Разом з цим “Старі верби” – рисунок 1961 року, в ньому немає навіть рисунка дерев, це настільки безформні речі, що чим більше до них придивляєшся, тим більше відчуваєшь недостатки в роботі. “В Кочетку” – не можна прочитати цього сюжета. “Гурзуф”, “Мокрий сніг” теж дуже сліпий рисунок, все це збивається в одну площину. Дуже мало цікавих робіт. Повз ці недоліки не можна пройти, бо вони йому заважають працювати, добитися того, що він міг добитися. Не завжди він надає належну увагу рисункам; тому іноді він дає і такі форми, які дуже важко навести. У нього є натюрморти, там є “Мімоза”, мені довелося шукати її по етикетках, і лише таким чином можна було догадатися, що це “Мімоза”, тому що тут “Мімози” немає.

Можна, звичайно, не реагувати на реакцію відвідувачів, але треба врахувати і її.

Теж саме можна взяти картину “Старі верби”. Гірше за все в цій роботі обстоїть справа з фарбами. Я не знаю, можливо, я відстав від життя і не розумію, як треба. Але я звик до того, що акварель – це радість, це матеріал, який дає можливість зробити виразну річ. <…>

Товарищі, треба сказати, що якщо ми будемо говории про роботи Олексія Шовкуненка, то є на що дивитися. Але, на жаль, Сергій Омелянович, будучи акварелістом, порушує ці особливості матеріалу. В чомуж це виявляється?

Якщо ми з вами зробимо прогулянку, то ми побачимо, що чим ближче до нашого часу, тим у автора все менше і менше стає акварелі. Получається так, що акварель – це гуаш. І ще одна річ. Він починає дуже сильно і чим далі, тим більше оконтурює кожну свою роботу.

Якщо раніше ця знахідка була цікавою, то тут контур становиться чорним, який губить всю прозорість. І ось в одній з робіт ледве прочитувався колір. Помоєму, там вже переігриш великий – інколи все робиться брудно. І тому ви мимоволі примушені турбуватися за те, чи не робить помилку в своїй роботі художник.

І є ще одне питання, на якому мені хотілося би зупинити вашу увагу – це справа локальності зображення. Ви пам’ятаєте, декілька років тому була організована виставка етюдів, і лише по етюдам одного-двох художників можна було сказати, що це уявлює різні країни світу, але це зроблено киянами крізь київську призму. Ви майже пам’ятаєте єгіпетські акварелі, зроблені Герасимовим, але що там було, важно сказати: це не мало жодних локальних ознак. І от коли я передивляюсь ці роботи, у мене виникає таке занепокоєння. Ось “Гурзуф” і “Донецьк” рядом, ми маємо таке поняття про роботу, як підсоння, в яке входить і вологість, і повітря. І коли ми бачимо декілька робіт, якто “В Китаї”, “В Гурзуфі”, “На Донбасі”, “На Донці”, ми не побачимо зразу, що художник хотів показати нам, тому що оці різні підсоння дуже однакові. У тов. Луньова його кримські пейзажі намальовані так, що він повернувся спиною до моря, він ні одного пейзажу не дав, але коли Крим і Харків виглядають абсолютно однаково, то я не знаю, чи це правомірно. Я подивився довідники і хотів побачити, скільки випадає міліметрів вологи в Китаї і на Северському Донці, то виявилося, що в Китаї вологи випадає менше, а виглядають однаково.

<…> Очевидно, коли він прочитає цю частину стенограми, хай він на мене не ображається за це, і хай подумає, дійсно чи я неправий. І останне. Коли я переміг всі ці перепони, я зробив хронологію. Я повинен сказати, що цедуже велика зміна картин, робіт за 7 років.

Якщо за 7 років тов. Луньов працював над пейзажами і іноді працював над натюрмортами, то [зараз] він звертє більше свою увагу на натюрморти. Звичайно, художник має право змінювати свої інтереси. Це його право. Ми не можемо сказати: “Будь пейзажистом – і все!”, але коли бачиш натюрморти, виявляється, що чим ближче до нашого часу – тим менше його роботи стають близькими до малюнку і все більше втрачають багатство форм. Ось де вже починається велика турбота.

Можливо, тов. Луньов за ці 27 років відірвався від невпинної роботи в мистецтві. Можливо, він не має мужності знову взятися за ремесло.

Я про це говорю спокійно, з чистою совістю, тому що я не боюсь, що це має негативний характер в творчій роботі Сергія Омеляновича. Якби він був ремісником, а не художником, то це могло б йому не допомогти. Але все те, про що я говорю, підтверджує, що Лунев – дійсно художник в самому благородному розумінні цього слова. А дійсний художник ніколи не боїться неприємних слів. Якщо він побачить хоч якунебудь краплинку правди і візьметься за карандаш і пензель, він буде працювати цілком серйозно.

Можуть сказати, що йому вже пізно вчитися, йому 56 років. Але якщо ми вважаємо, що він фактично зупинився на 23-х роках, йому фактично зараз як художнику 32 – 33 роки, він молодий. І ось цю молодість, його свіжість ми бачимо в цих речах.

І я абсолютно певен, що він наздожене перерив, і ще за яких-небудь два-три роки його роботи появляться знову тут, і ми всі разом знову будемо вітати тов. Луньова. Прошу це записати у стенограму, щоб йому було приємно, що ми його вітаємо (Аплодисменты).

Председатель: Слово предоставляется заслуженному деятелю искусств Е.В. Волобуеву.

Волобуев: Сергея Лунёва я знаю с 1928 года, мы с ним вместе поступали в техникум, и с того времени я его знаю; мы в техникуме сидели с ним близко друг от друга по парте в классе.

<…> Тогда в техникуме мало чему можно было научиться, хотя там были очень хорошие преподаватели, такие как Кокель, Владимиров и т.д. Но я хотел сказать о том, что несмотря на то, что особой учёбы не было, всё же то время было очень живым, очень интересным, в то время написал свою вещь Петрицкий, тогда сделал Кокель свою картину, эту картину можно сравнить с «Делегаткой», но она погибла, и о ней никто не вспоминает.

И вот я помню, что тов. Лунёв сидел всегда с плакатом и размашистым почерком что-то крутил. Тогда приезжали к нам тов. Кирсанов, Маяковский, Уткин, и вот Сергей Лунёв очень активно участвовал в этих вещах, он очень активный человек, он очень любит искусство. Надо сказать, что он любит не только сам писать, а любит искусство других. У него душа художника. Есть у него артистичность в характере.

Вместе с Лунёвым учились Ходченко, Девьянин, Калугин, и несмотря на такую неглубокую учёбу, художники вышли из техникума и сейчас работают.

Мне большинство вещей Лунёва нравится. Можно сказать, что если взять все его работы и отобрать на одну-две выставки, то, безусловно, можно было бы подобрать лучшие вещи.

Мне кажется, что на более слабые вещи не стоит обращать внимания. А на более сильные вещи, интересные, нужно обратить внимание. И мне кажется, что если бы художник занялся тем, чтобы показать свои лучшие вещи, он бы мог это сделать.

Должен сказать, что после окончания техникума мы даже не знали, где находится тов. Лунёв. Мы даже думали, что он бросил живопись. Нам сейчас очень приятно было видеть его работы, акварели как живописца.

Обычно он пишет целыми сериями. У него много городских пейзажей. Я не вижу недостатка в том, что он обводит их чёрной краской. Дома и камни он берёт ближним планом.

Очень ценно, что у нас есть такой акварелист. Я думаю, что мы его выставки увидим ещё более интересными и свежими (Аплодисменты).

Из выступления художника В.Г. Литвиненко

<…> Сразу признаюсь, что я давний поклонник тов. Лунёва, мне нравится, как он целеустремлённо работает в акварели. Я не совсем согласен с докладчиком по некоторым вопросам. Может быть, я ошибаюсь, но я опасаюсь, что мы недостатки начинаем считать достоинством. К акварели мы привыкли, что акварель прозрачна, она лёгкая и нежная, а может быть и такая акварель, которая расширила свои возможности <…>

Что мне нравится в Лунёве как в художнике? Мне кажется, что он, конечно, может быть и находится под влиянием таких художников, как Пикассо, Врубель, но в его произведениях видишь самого Лунёва.<…>

Возьмите вот этот натюрморт (Показывает), названия его я не помню, он поражает удивительной красотой. <…> Это акварелист, который необычно насыщен в цвете и монументальный в своих произведениях, и, может быть, ему нужно было бы работать в архитектуре. Если взять рисунок его как художника-реалиста, он определяется раскрытием характера искусства. Если взять любое его произведение, то в каждом из них сильно выражен характер изображаемого.

Что касается рисунка вот этой акварели (Показывает) или взять этот натюрморт (показывает) – это такой рисунок, который показывает его труд. Но здесь больше таких рисунков, которые показывают характер, красоту и индивидуальность. У каждого художника своя пластика. Тов. Лунёв очень ориги-нальный художник, ему можно позавидовать.

<…> Нужно сказать, что его акварели всегда можно узнать. У него свой почерк, своя пластика, поэтому создаётся впечатление однообразия. Может быть, не всегда тему ему нужно решать. Натюрморты у него великолепные.<…>

Мне хочется пожелать тов. Лунёву ещё больших творческих успехов, здоровья, и я с удовольствием посмотрел бы ещё одну выставку (Аплодисменты).

Из выступления Пархоменко (зритель)

Товарищи, отрывать драгоценное время у аудитории – это большой риск, тем более, когда выступает или хочет выступить не профессионал, не художник, не критик, а просто гражданин, который любит искусство.

<…> Хочется сказать о том, что такой разбор произведений, который сделали докладчик тов. Волобуев, тов. Литвиненко, интересны, полезны, нужны, но это общественное обсуждение и, возможно, что на таких общественных обсуждениях присутствуют люди, которые не так уж тонко разбираются в вопросах рисунка, колорита. Следовательно, интересно поговорить в другом аспекте. Например, насколько такое искусство, не входя в детальный разбор, нужно сейчас народу, насколько оно полезно.

Я, конечно, не беру на себя смелость поставить такой вопрос и ответить на него достаточно авторитетно. Это будет моё мнение, мнение гражданина и любителя искусства, который думает над вопросом как гражданин, каким должно быть искусство в наше время.

И вот тут разрешите мне сделать маленькое отступление. У меня иногда появляется такая мысль: почему в эпоху буржуазии вопросы жилья были связаны с вопросом искусства, живописи. У нас это стало проблемой искусства, у нас искусство концентрируется главным образом в музеях, на выставках. Конечно, украшаются стены санаториев, домов культуры и т.д.

Мне кажется, что этого недостаточно. Я думаю, что искусство нашего общества <…> должно заполнять нашу жизнь до краёв. Вся наша жизнь должна быть насыщена искусством, начиная от жилья. Я тоже хочу наслаждаться у себя произведениями искусства, а не суррогатами, не подделками. Я считаю, что наше общество, наше государство в этом отношении делает уже большие шаги. Я человек в искусстве маленький, не авторитетный, но ещё до Великой Отечественной войны я говорил художникам: « Почему ваши мастерские завешаны этюдами, а население не видит их?».

Почему-то сейчас затерялся и День художника, к этому дню почему-то художники остыли. Всё это я клоню к выставке тов. Лунёва. Когда вы получаете большую отчётную выставку, там много интересного, нужного, но вы эти большие полотна не будете знать куда девать. Значит, нужны произведения, которые могли бы заполнить стены наших квартир.

Я считаю, что такое творчество необходимо народу, оно необходимо потому, с моей точки зрения, что оно, как искусство, прекрасно, оно радует глаз, оно насыщено цветом, оно воспроизводит то, что нас украшает.

И вот когда входишь в зал, тебе сразу бросаются в глаза вещи прекрасные, интересные мотивы, не вдаваясь в детальный анализ, знаешь, что это интересное, нужное искусство.

<…> Почему весь народ каждый день не может обойтись без музыки, без радио, а без живописи все-таки человек живёт? Конечно, человек через десяток лет и без этого не сможет жить. Конечно, нужно сделать всё для того, чтобы можно было приобрести такие картины.

Поэтому я приветствую такую выставку и такое искусство. Желаю от всей души тов. Лунёву творческих успехов, здоровья и очень жалею, что его сегодня нет (Аплодисменты).

Из выступления Э.И. Гурович (зритель)

Мне хочется задать Борису Степановичу такой вопрос. Он говорил о процентном соотношении художественных произведений Лунёва и чувствуется, что увеличение процента не нравится.

А что, натюрморты – это разве не настоящая содержательная поэтическая живопись? Разве монументальное искусство, композиционное искусство – не великолепная живопись?

И именно художник Лунёв поднял на очень большую высоту натюрморты.

Разве можно говорить, что художник повернулся спиной к ним или не сделал того-то. Он художник, и он делает то, что ему нравится.

В отношении акварелей. Хорошо, что тов. Шовкуненко хороший акварелист, но акварели Лунёва привлекают тем, что контраст прозрачности особенно богат. На торцевой стороне есть натюрморт: на перламутровой тряпке, лежит айва. Это классическая вещь, она великолепно скомпанована, она дивная по колориту, она поэтична.

Ведь мы слушаем музыку, симфонии Чайковского, фуги Баха. Мы имеем право делать свое заключение. <…>. Когда я пришла на эту выставку, я обрадовалась и волновалась, потому что это настоящая живопись, это большой талант. <…> Даже если одна вещь у кого-нибудь в комнате будет, то и это будет окно в мир.

Ведь мы слушаем музыку, симфонии Чайковского, фуги Баха. Мы имеем право делать свое заключение. <…>. Когда я пришла на эту выставку, я обрадовалась и волновалась, потому что это настоящая живопись, это большой талант. <…> Даже если одна вещь у кого-нибудь в комнате будет, то и это будет окно в мир.

Мне не хочется отнимать много времени у товарищей, но я восхищена этим искусством, и надо благодарить этого художника за правдивость, искренность, за красоту (Аплодисменты).

Из выступления художника А.М. Девьянина

С Луневым я знаком еще с 30-х годов. Мне приходилось с ним встречаться в армии. Тут был разговор об учебе художника. Борис Степанович сказал, что Луневу надо учиться. Как мы учились в техникуме, здесь уже говорили: собственно, нас там ничему не научили. Это было только легкое соприкосновение с искусством, но Лунев полагался именно на свои собственные силы и всю жизнь учился.

Вы знаете, что есть художники-дилетанты, а в работах Лунева мы не видим никаких следов дилетанства. Лунев много смотрел, много работал, у него колоссальная работоспособность, у него дома горы работ. Лунев по-настоящему начал работать только после войны. <…> И вы посмотрите, как из года в год растет художник. Нужно приветствовать его большую работу над собой и пожелать ему плодотворной работы в будущем. А то, что наряду с такими большими работами имеются и недостатки, это правильно. Но собственное видение человека, мира у Лунева есть. Художник должен быть разным. И нужно пожелать ему успеха в дальнейшей работе! (Аплодисменты)