Рус Укр Eng

Г. Петров,
журналіст

Останній лист До 80-річчя від дня народження художника-земляка С.О. Луньова

Дорогий Сергію Омеляновичу!

На мені досі висне каменем думка, що не встиг відповісти на Ваш останній лист. Минув тиждень, другий… І раптом – телеграма про Вашу смерть. Вістка така страшна і така несподівана! Дні летять стрілою – більше одинадцяти років нема Вас. А я цьому не вірю. Здається – я ще вчора сидів з Вами в Сумах у сквері на Червоній площі, і ви олівцем швидко вкривали зарисовками сторінки блокнота. Здається – поїду зараз до Харкова, зайду у Вашу майстерню і побачу там Вас. Ви для мене живі і залишитесь таким назавжди. Ви справжнійхудожник, а справжні художники не вмирають.

Два дні тому я ще раз відвідав Ваше рідне Кекине. У роки Вашого дитинства частіш називали його Окнею – за назвою річки, що тече від Бурчака повз Капітанівку і до Річок, які за сім кілометрів звідси. Всі ці назви – у Вашій першопам’яті. Тут минуло Ваше дитинство. Ви казали, що щасливі, народившись на землі, де працювали Іван Крамськой, Федір Васильєв, Костянтин Трутовський. Своєю творчістю Ви розширили, збагатили можливості акварелі. За Вашою участю акварельний живопис знову здобув одне з провідних місць серед видів образотворчого мистецтва. Це принесло Вам заслужений авторитет серед художників України і всього Радянського Союзу. А перші кроки у світ мистецтва Ви зробили тут. Першою Вас поїли і наснажували красою річка Окня, оцей голубоводий став, сади кекинські, алеї бузкові, що вибігають ген до Ромоданівського шляху. До дрібниць пам’ятаю Ваші розповіді про батька Омеляна Михайловича і матір Наталію Мойсеївну.

Випускник Курської учительської семінарії, Омелян Михайлович приїхав на Сумщину навчати селянських дітей. Спершу вчителював у Річках, водночас йому доручили нагляд за зведенням школи у Капітанівці. Коли звели її, працював у ній. Сюди ж приїхала вчителювати Ваша мати, випускниця Тверської земської учительської школи Наталія Мойсеївна Потякайло. Прекрасними педагогами були Ваші батьки! Вони посідають достойне місце в історії розвитку народної освіти в нашому районі. Кекине пишається, що поява школи в нім теж пов’язана з їх іменами. У селі знають: Омелян Михайлович і тут здійснював нагляд за спорудженням школи. Школу відкрито 1908 року і завідував нею Ваш батько. Вона, як і раніш, вабить око. Тепер в її стінах – восьмирічка. Біда тільки: поменшало учнів. Заглянув в один клас – троє дітей сидить, в інший – шестеро. А коли ми познайомились – не було пустих парт і було навчання у дві зміни. Боляче це бачити. Є в селі діти – є в нього майбутнє. Сподіваюсь, з перебудовою настануть зміни на краще.

Ідучи сільською вулицею, зустрів Миколу Пилиповича Семенцова, з яким Ви в школі сиділи за однією партою. Йому зараз 81. Поговорили про Ваших батьків, про усю Вашу велику родину, згадали і Вас, і шестеро Ваших братів і сестер. Микола Пилипович пригадав, як в 1917 році в селі Омелян Михайлович разом з селянами під червоним прапором ішов. Пам’ятний Ваш батько і 86-річній Анастасії Павлівні Кривушенко. Їй він вручав похвальну грамоту. Мої кекинські співбесідники говорили про сад, який на двох десятинах насадив Ваш батько. На його місці – зараз молодий сад, з колишнього одна стара груша збереглася. Може, Ви й бачили її, як приїздили востаннє в сімдесят сьомому. Щоб ростити сад, Омелян Михайлович спеціально вступив на курси по городництву і садівництву. Скільки все-таки в нім було відданості шкільній роботі!

Сергію Омеляновичу!

У Сумах Вас згадували зовсім недавно. Обласний художній музей влаштував виставку творів учнів засновника музею Никанора Харитоновича Онацького. Виставка вийшла досить цікавою, можна сказати, вдалася. Приїхали Ваші друзі з Харкова, з якими Ви колись разом відвідували художню студію, яку вів Онацький. Бачив професора архітектури Зиновія Даниловича Юдкевича, архітектора Наталію Никанорівну Онацьку, художницю Беллу Марківну Костюківську. Жаль, що Вас не було. Я вслухався в їхні спомини, намагаючись не пропустити жодного слова.

Прекрасні перші пожовтневі літа, оті двадцяті роки! Чудове покоління зростили вони! Ті якості, яких воно набуло, не змогли знищити злодіяння сталіністів і неосталіністів в пізніші десятиліття. Заздрю Вам, що не жив у двадцяті. Ви переїхали з батьками в Суми в рік, коли зусиллями Онацького відкрився в тодішньому повітовому центрі один з кращих у республіці музеїв. Тягнучись до музею, до художньої студії, ви намагалися піднятися до високих ідеалів, які проголосив Жовтень. І вам допомагав у цьому час. На відкритті виставки усі з глибокою вдячністю говорили про Онацького, про його чудову школу. Я немов і Ваш голос поміж їхніх чув. Чув, наче Ви розповідаєте про вступ до Харківського художнього інституту, про художника Олексія Опанасовича Кокеля, який, оглянувши Ваші рисунки, мовив: «Відчувається школа Онацького!» Що ще вразило: шість десятиліть відтоді пройшло, а стосунки між студійцями двадцятих такі ж теплі, дружні, як колись. Той же потяг до взаємопідтримки, те ж взаєморозуміння.

З Ваших творів на виставці експонувалися акварелі «Хутір дитинства», «Пам’ятник Пікассо», «Декоративний натюрморт», ряд інших. Міцно зроблені вони! Ці твори дозволяють скласти хороше уявлення про те, чого Ви досягли як аквареліст. Соковитість письма, сміливе ліплення об’ємів, насичений колір, непоборно оптимістичне звучання фарб – як це не схоже на акварельні аркуші, бачені раніше. Ми звикли, що акварель прозора, ніжна, легка. Ви вдихнули в неї всю міць життя, буяння пристрастей і настроїв доби. Нелегкий був до того шлях, і, знаю, не всі Вас розуміли. Але Ви мужньо йшли раз обраною дорогою. Вперше я побачив Ваші твори випадково на Вашій персональній виставці в Києві влітку 1965 року. Ще не знав, що Ви мій земляк. При обговоренні виставки, здається, народний художник УРСР Валентин Григорович Литвиненко сказав: «Луньов – оригінальний художник, йому можна позаздрити!» Його слова підкріпили мої враження. Наступного року відкрилася Ваша персональна виставка в Сумах. Там ми зустрілись і багато говорили про Сумщину, про Ваше Кекине (Ви все казали – Окня, а я не міг збагнути: чому Окня?). Ці виставки поряд з персональною харківською 1965 року зараз сприймаються мною, як початок Вашого входження у велике мистецтво. Вони засвідчили, який художник з’явився, які значні можливості таїть його талант. Спасибі Вам за ваші твори!

Про Ваш життєвий і творчий шлях найбільше ми говорили, коли в останній Ваш приїзд у Суми я готував інтерв’ю з Вами для обласного радіо. Якого-то значення була для мене розмова! Вона зміцнювала переконання, що жити треба достойно звання людини. Після закінчення художнього технікуму (Ви казали: в інститут не взяли через відсутність загальної середньої освіти) чверть віку Вами було віддано службі в прикордонних військах. Тільки по тому Ви повністю віддали себе мистецтву. Працездатність Ваша вражала. У Вашій майстерні лежали гори робіт. У своїх шуканнях Ви йшли від здобутків українського народного живопису, від досягнень українського і російського авангарду двадцятих років, від вершин, осягнутих французькими живописцями кінця ХІХ – початку ХХ віку. Утвердження життя стало провідним мотивом Ваших творів, передусім акварелей – цю техніку Ви найбільш полюбили. І ось з’являлися акварельні серії про індустріальний Донбас, Криворіжжя, Дніпро, Єнісей, степи Поволжя, Крим, Карпати, рєпінські місця. Ви без втоми подорожували, намагаючись краще пізнати країну і себе. Музика буднів вабила Вас в акварелях «Дворик», «Місто. Відлига», «Сутінки», «Дівоча вулиця». Повз засніжені міські подвір’я, сіяння вечірніх вікон, хитромудре нагромадження дахів скільки разів байдуже повзало наше око. Ви ж зуміли в них помітити неповторну значимість кожної миті людського існування. У Вас речі починали жити інтенсивним внутрішнім життям. Вони наче сконденсували енергію природи, неспроможні тримати її в собі, і тепер опромі-нюють нею довколишність.

Знаю, як Вам доводилось деколи. Перечитую часом Ваші листи. В однім з них Ви писали: «Я зараз дуже багато працюю, правда, напівтворчо і цим дуже засмучений. Що вдієш, треба». Але це півбіди. Насувалася доба застою, доба безсоромної ревізії рішень ХХ і ХХІІ з’їздів КПРС. Як комуніст Ви писали: «До мистецтва чим далі, тим більше поширюється якесь каверзно-байдуже ставлення навіть з боку тих людей, які його розвитком мають займатися. Все це, звичайно, не мобілізує, а навпаки – розхолоджує. І робиться мені так, що ніщо не любе. І вже не заспокоює навіть робота». Тим більші Ваші заслуги в розвитку мистецтва.

На Сумщині гордяться, що саме завдяки Вашій наполегливій ініціативній участі почали проводиться республіканські і всесоюзні виставки акварелей. У чотирьох українських і чотирьох всесоюзних Ви брали участь. Під Вашим художнім керівництвом відбулись поїздки груп акварелістів по Дніпру від Києва до Миколаєва, по Єнісею від Красноярська до острова Діксон із заїздом в село Шушенське, де відбував заслання Ленін, по Югославії. Підсумком таких поїздок ставали виставки акварелей, які, як правило, діставали схвальні відгуки шанувальників мистецтва. Ви стали визнаним майстром індустріального пейзажу, натюрморту, міського пейзажу.

Ніхто не скаже про того, хто не любить своїх батьків, що він любить людство. Не скажемо ми про того, хто забув і зневажив рідну мову, що він шанує інші мови. І той, хто не любить своєї малої батьківщини, навряд чи любить велику. Ви до нас приїздили часто і не як гість. Свідчення тому – численні аркуші про Сумщину. Вас знає Тростянеччина, Суми і Путивль, Річки, Кекине і Низи. «Я приїхав подихати повітрям рідних міст. Мені як художнику, потрібне постійне спілкування з ними», – це я пригадав Ваші слова з інтерв’ю. Ви не обмежувались приїздами, щедро дарували свої твори обласному художньому музею, Кекинській восьмирічці, сумчанам.

Все життя Ви мріяли відвідати Францію, батьківщину багатьох знаменитих художників. Я щасливий, що Вам зрештою поталанило. Вийшло так, що сталося це під кінець Ваших неспокійних творчих буднів. Наприкінці 1977 року Ви писали:

«Чомусь останнім часом на мене посипалися, як із рогу достатку, різні нещастя. То заболіли ноги, а зараз тількино залишив грип. А це, помоєму, завжди буває, коли слід за щось розплачуватися. А розплачуватися мені явно треба. Така вже доля людська.

Річ у тім, що я у вересні побував у Франції, правда, не так довго, як хотілось, – всього 12 днів: п’ять днів на Лазурному березі – Ментола, Монте-Карло, Ніцца, Канни, де зосереджені музеї Ренуара, Леже, Матісса, Шагала, ну а останні дні Париж – Лувр, музей імпресіоністів, культурний центр Помпіду, де зараз зосереджено все сучасне мистецтво. Дуже і дуже було цікаво оглянути шедеври. Але нас вразило те, що в одному залі, вірніше не залі, а відділі, зібрано наше рідне мистецтво. І бачачи своє рідне, ми всі були горді тим, що і російське, радянське мистецтво не на останньому місці, а скоріш на першому. Багато російських імен започаткувало розквіт сучасного і світового мистецтва…

Я дуже багато працював, робив зарисовки, які тут же дарував, фотографував. А тепер ось ледь-ледь змусив себе написати тобі. Все-таки літа дають себе знати».

Вам тоді минуло 68 років.

Завтра – Ваш день народження. Хай цей лист ляже квіткою на Вашу могилу у Харкові.

Газета «Вперед», 4 листопада, 1989