Рус Укр Eng

Ю. Педан,
журналіст

Перед картинами Сергія Луньова

Напоєні свіжістю плоди і яскраві квіти на тлі барвистих тканин. Спокійні степові річки і нерухомі у своїй величі відроги старих гір. Вогні вечірніх вулиць, димні заводські панорами, відблиски полуденного сонця на черепиці жовтих дахів…

Такий світ образів і фарб, до якого вводить нас чудовий майстер акварелі Сергій Омелянович Луньов.

Художник уже немолодий. За плечима – понад півсторіччя. Проте роботи його (а він написав сотні робіт) лише нещодавно здобули визнання. Причина – незвичайна доля, що надовго зв’язала його з турботами і справами, далекими від розміреної праці біля мольберта.

Дитинство Сергія Луньова пройшло на Сумщині. Перші кроки в світ мистецтва допоміг йому зробити художник Н. Онацький. Гаряче закоханий у природу, в народне мистецтво, він зумів передати цю закоханість учням. 1932 року Луньов закінчив Харківський художній технікум. А по тому – двадцятип’ятирічна служба в армії, в прикордонних військах.

Двадцять п’ять років – строк немалий. Чи легко, працюючи прихватком, присвячуючи живопису лише недовгі вільні години, зберегти майстерність, пронести крізь роки свіжість почуттів, невситиму жадобу творчості? Луньову пощастило це зробити. Він витримав іспит часом, а це – ознака таланту.

З 1957 року він знов цілком присвячує себе мистецтву. Щоденна напружена праця, сотні ескізів, зарисовок, десятки нових картин. З захопленням пише художник пейзажі Харківщини, багато мандрує по країні. Закарпаття, Крим, Донбас, Прибалтика – такі маршрути творчих подорожей, під час яких створюються численні акварельні серії, народжуються нові ідеї й задуми.

І ось липень 1965 року. Персональна виставка у Києві. 76 найкращих картин – творчий підсумок восьмирічної праці.

Відразу попередимо – виставка сподобалася глядачам. Про це свідчать численні відгуки, що містять у собі вдячність художникові за високу естетичну насолоду, і ті пристрасні суперечки – постійні супутники спалахували навколо картин.

Акварелі Сергія Луньова – не вправи самовдоволеного метра, що день у день повторює раз знайдені прийоми. Оглядаючи картину за картиною, наочно уявляєш, як у творчих пошуках народжується нове бачення світу, збагачується кольорова гама, лаконічніше і виразніше стає малюнок.

Художник не нехтує традиціями, вдумливо вивчає мистецтво. Уроки Матісса, Ван Гога, Кента, що їх вплив відчувається в низці робіт, допомагають відточувати власний, не наслідуваний стиль.

Талант у розвитку, еволюція творчості – так можна коротко визначити надзвичайну динаміку в зміні живописних прийомів і методів, різкий контраст, що відділяє картини 1957 і 1964 років.

До першого етапу цієї еволюції належать такі роботи, як «Колгоспно-ремонтні майстерні» і «Лебединський рудник». Вони написані впевненою рукою. Проте, дивлячись на них, згадуєш, що все це не раз з’являлося на попередніх виставках. Правда, під картинами стояли інші підписи. Але живопис був такий самий – добротний і… безликий.

На щастя, хвороба безликості не довго тяжіла над Луньовим. Все більше індивідуалізуючи засоби відображення думок і почуттів, він намагається донести до глядача своє, особисте бачення світу, щиру любов до життя.

Радість від зустрічей з природою виливається в мажорні, виблискуючі фарбами пейзажі. Такі «Спуск до моря», «Травень», «На Дінці». Повітря, пронизане сонячним світлом, чисте, яскраво зеленіє пишне листя дерев, тягнуться догори густі пагінці трави, а вода ніби увібрала в себе всю небесну синяву.

Щирим і поетичним залишається художник і тоді, коли образи радісної природи змінюються на його картинах зображенням розбурханої стихії («Негода в Севастополі»), похмурих краєвидів («Суворий Крим»), холодних зимових пейзажів («Салтівська земля»). Новим настроям відповідає інший колорит. Скупа, стримана гама фарб, неспокійні сплески темних і світлих тонів наводять на роздуми про життя, про складну людську долю.

Досконала техніка дозволяє художникові домагатися різноманітних живописних ефектів. З їхньою допомогою чудово передано, наприклад, примхливу кримську зиму в картині «Гурзуф. Мокрий сніг». Дерева, замети, будинки, вкриті снігом, окреслені тут різнобарвним жирним контуром. Фарби, покладені на вогкий папір, розпливлися, розбухали, від цього пейзаж нібито просікся вологою. Замети здулися, стало густим і важким повітря, нахилилися під вагою мокрого снігу гілки дерев. З картини віє на глядача диханням життя, що прокинулось.

Не часто побачиш на виставках гарні міські пейзажі; пориваючись до природи, художники нібито не помічають стриманої краси будинків, своєрідної принадності вулиць і тихих провулків. Луньову близька і дорога тема міста. Багатьом до вподоби його невеличкі дворики, оточені величезними будівлями, лабіринтами парканів, нагромадження дахів, по-своєму мальовничі плоскості глухих стін.

Особливо вдаються йому м’які присмерки. В їхньому розсіяному світлі будинки втрачають чіткі контури, зливаючись у кам’яний моноліт, пом’якшений теплом освітлених вікон. Вільна манера письма, площинно розв’язані об’єми і позбавлений нав’язливих деталей малюнок чудово розкривають образ сучасного міста («Присмерки»). Запам’ятовується і «Вечір на вулиці Сумській» – приємна гама сірувато-блакитних і коричневих тонів, ефектно доповнена жовтогарячими і рожевими відблисками вогнів, мерехт-ливою грою світла.

Ліричний пензель художника одухотворяє такий важкий для мистецтва індустріальний пейзаж. Своєрідні за трактуванням заводські панорами Донбасу з димарями і громаддям корпусів, що розкинулися поміж живої природи, не звучать дисонансом, а природно зливаються з нею, нібито стверджуючи тим самим своє законне місце на землі.

Особливої ваги в творчості Сергія Луньова набирає натюрморт. Саме тут з найбільшою повнотою виявилися його здібності колориста. Набір предметів, що він зображає, невеликий – фрукти, квіти, посуд, тканини. Художник пише їх соковито, сміливо ліпить об’єми, різко підкреслює тіні. В натюрмортах добре передано внутрішню сутність речей – соковитість плодів, міцність випаленої глини, м’яка фактура тканини.

У пізнішій роботі «Кактус і лимони на червоному фоні» яскраво відчувається елемент декоративності. Задній план фактично відсутній. Контраст інтенсивних фарб – червоної, жовтої і зеленої – доведено до краю. Площинно зображені предмети окреслені темним контуром. Усе це надає картині надзвичайної емоційності.

Оцінюючи творчість Сергія Луньова, необхідно ще раз підкреслити, що йдеться про акварелі, які не тільки нині, а й у минулому посідали поміж інших форм скромне другорядне місце.

І от виявилося, що в руках умілого майстра акварель може сперечатися з олійним живописом. Художник розумів, що однією лише прозорістю та ніжністю не можна передати всього багатства сучасного світу. Застосовуючи техніку широкого мазка, різкі удари пензлем, оконтурювання предметів, він осучаснює акварель, повністю використовуючи при цьому її основні якості – красу й силу фарб.

У «Бахчисарайському пейзажі з мінаретом» і багатьох інших картинах фарби накладені так, що створюється ілюзія густоти та в’язкості, багаторазового нанесення шарів.

Не дивно, що прихильники традиційної акварелі відчули деяке розчарування. Багато з них висловили своє незадоволення у письмовій формі, закидаючи художникові грубість, професійну неписьменність і навіть «абстра-кціонізм». Але закиди ці безпідставні. Відійшли назавжди у минуле часи солоденьких, сентиментальних малюнків. Будинки скинули громіздкі прикраси, театри відмовилися від пишних декорацій. І можна лише вітати художника, який гостро відчуває ритм епохи.

Луньов-прикордонник, що пильно оберігає кордони Батьківщини, і Луньов-художник, що сміливо переступає межі живописних канонів і догм, – це не протиріччя вдачі, а єдиний, цілісний процес служіння народові і мистецтву. І немає сумніву, що на цьому шляху на нього чекають нові успіхи.

Журнал «Прапор», № 1, 1966