Рус Укр Eng

С. О. ЛУНЬОВ

Сергій Омелянович Луньов – непересічна особистість в історії українського мистецтва. Розквіт творчості художника припадає на 60–70-і роки XX століття. Він був одним із тих майстрів, чиї образно-пластичні новації стали серйозним етапом у розвитку українського акварельного живопису. Світ луньовських образів приваблює загостреним відображенням життя, оригінальністю художнього мислення, а емоційність його творів та артистизм виконання спонукають і зараз дивитися на світ очима цього видатного майстра.

Після кончини С.Луньова 1978 року, в посланні до його родини відомий український мистецтвознавець В. А. Овсійчук писав: «Його смерть – велика втрата для українського мистецтва. Майже одночасно пішли <...> три таких чудових живописці: Глущенко, Манайло, Луньов, залишивши, на щастя, такий величезний слід, котрий залишиться кращим надбанням нашої культури».

С. О. Луньов народився 4 листопада 1909 року dв селі Кекине на Сумщині в родині вчителів. Його батько за рік до народження сина став директором кекинської школи. Багато яскравих характерних рис, які згодом виявилися в особистості Луньова, – рівень загальної культури й працелюбність, здатність тонко сприймати навколишній світ, було значною мірою сформовано атмосферою, що витала в домі. Батьки були освіченими й музично обдарованими людьми. Дух творчості й шанування мистецтва панував у багатодітній сім’ї. Дбайливо в роду передавалась легенда, що великий художник Олександр Іванов був їхнім далеким родичем, часто згадували племінника по материнській лінії художника П. К. Ліхіна, ілюстрації якого друкувалися в журналі «Нива». Удома до свят ставилися вистави, де всі члени родини були акторами й художниками.

Перші потрясіння в житті Луньова припали на початок 20-х років. Тоді в країні панувала післявоєнна розруха, помер його батько, і мати, рятуючи своїх дітей від голоду, віддає Сергія до дитячого будинку. Про цей період його життя збереглося мало даних, але з автобіографії відомо, що саме там захоплення Луньова малюванням переросло в усвідомлене бажання стати художником.

Пізніше матері Сергія вдалося одержати місце шкільної вчительки в м.Суми, і родина знову зібралася в її службовій квартирі. Юність Луньова пройшла в цьому маленькому мальовничому українському містечку на березі річки Псьол. Тут доля подарувала йому зустріч із професійним художником, живописцем і графіком, учнем Рєпіна, Никанором Харитоновичем Онацьким.

Навчання в художній студії, організованій у 20-і роки Н. Х. Онацьким при художньо-історичному музеї, стало визначальним етапом у творчій долі Луньова. Коли він прийшов до студії Онацького, там уже було сформовано певну систему навчання. З особливою гостротою юності Луньов сприйняв живописну мову свого вчителя, де нове світовідчуття втілилося в особливій звучності кольору й пластичній узагальненості творів. Саме Онацький дав своєму учневі перші уроки художньої майстерності, уміння працювати на натурі, а головне, його вплив на Луньова виявився у формуванні культури художнього мислення, усвідомленні живопису поза «літературою» й «сюжетністю».

В автобіографії Луньов згадує, що в 1923-27 роках йому довелося «виконувати різні роботи» в Сумському драматичному театрі. В артистичному середовищі він гостріше відчув умовність і специфіку мови мистецтва як театрального, так і образотворчого. Спостерігаючи процес творчості, Луньов бачив, що втілення життя на сцені відбувається за своїми, специфічними законами мистецтва, і виводить його на інший рівень сприйняття – художній.

1928 року, переїхавши із Сум до Харкова, Луньов вступає до Харківського художнього технікуму (1928–32), який тоді називався Харківською художньою профшколою. Його педагогами були такі відомі майстри, як О. Кокель, М. Щеглов та В. Рифтін.

Період навчання Луньова співпав з одним із найцікавіших етапів розвитку мистецтва, що почався так інтенсивно в перші післяреволюційні роки. Тоді в Харкові, столиці України, народжувалася ідеологія нового мистецтва, було зібрано кращі творчі сили республіки. Майбутнього художника, який приїхав із провінції, захопила атмосфера життя великого міста з її гучними програмами художніх об’єднань, бурхливою полемікою про долю мистецтва, яскравим театральним життям і різноманітністю виставок.

Не можна сказати, що віяння часу й новації в мистецтві глибоко торкнулися стін технікуму. Стару система навчання було зруйновано, а нова перебувала в стадії становлення. У навчальному закладі не було серйозних програм для занять із рисунку та живопису. Однак О. Кокель, видатний живописець і рисувальник, якому Луньов був особливо вдячний як педагогові, не стримував ініціативи учнів, але намагався вберегти від порожньої формотворчості. Вихований Петербурзькою Академією мистецтв, він прагнув сформувати їхній художній смак у традиціях реалістичного мистецтва й високої професійної форми. Багато в чому саме учнівство в О. Кокеля, з його строгою системою навчання академічному рисунку, компенсувало недоліки освітньої системи технікуму.

Луньов навчався в майстерні альфрейно-декоративного живопису, керівником якої був А. С. Менес, котрий здобув освіту в Мюнхенській академії мистецтв. Він готував своїх вихованців до практичної роботи – оформлення інтер’єрів, і навчання давало в основному знання прикладного, практичного характеру. Однак Луньова, за спогадами сучасників, хвилювали й питання творчості, про що свідчили його численні роботи позапрограмного характеру. Художник відкриває для себе багатство декоративних можливостей кольору, особливості його взаємодії з площиною, він багато працює над орнаментальними малюнками, умінням перетворювати натуру, трактувати її умовно. Незважаючи на всі недоліки освіти в технікумі, мистецтвознавець Б.С. Бутник-Сіверський згадував: «…Там були хороші рисунки, чудові акварелі і певна пристрасть до декоративного сюжету».

Однак Луньов хотів залишити технікум й продовжити освіту в Харківському художньому інституті. Він блискуче витримав іспит, і його зараховують студентом інституту. В автобіографії 1949 року Луньов пише:«Після місячного перебування в інституті мене, як студента профшколи, у числі інших товаришів відраховують із інституту й відправляють на колишнє місце навчання – у профшколу. Пояснювалося це тим, що в тому році перехід із профшколи в інститут був масовим».

Навчання в технікумі доповнювалося співробітництвом з низкою місцевих газет і журналів. Робота давала не тільки заробіток, але й допомагала Луньову відточувати майстерність рисунка, розвивати уяву. Однокласник по технікуму Є. В. Волобуєв, згодом народний художник України, згадував, що в студентські роки Луньова вирізняли велика тяга до мистецтва, до всього неординарного, велика життєва активність. Він був ініціатором диспутів про шляхи розвитку мистецтва. Його хвилювали яскраві особистості, новаторська поезія Маяковського, вірші Кірсанова й Уткіна. Він брав участь у їхній зустрічі в Харкові, вів палку полеміку про творчість цих поетів у стінах училища. Луньов жадібно «освоював» час, що «спресував у собі пошуки й знахідки, небачену раніше розмаїтість поглядів художників на світ». Євген Волобуєв дав точну характеристику Луньову тих років: «У нього душа художника, є в нього артистичність у характері».

Згодом зі сплаву реалістичної школи мистецтва й принципово нового художнього бачення світу в 20–30-і роки буде виковуватися індивідуальність майбутнього майстра. Однак усе, що Луньов здобув у технікумі, у драматичному й повному динаміки житті того часу, проросте згодом в інших умовах, у 60–70-і роки, коли буде затребувана духовна спадщина цього періоду. А поки що про бурхливий час змін Луньов зберіг швидше спогади, яскравий емоційний заряд, ніж сформовану концепцію творчості.

Зміни, що відбулися в країні на початку 1930-х років, обставини особистого життя Луньова на тривалий час роз’єднали художника з його творчими планами.

Після закінчення технікуму 1933 року Луньов влаштовується працювати вільнонайманим художником до клубу Харківського прикордонного училища. Потім його призивають до армії й три роки він служить художником політвідділу того ж училища. Сама специфіка його діяльності в цей період передбачала роботу найрізноманітнішу. Він писав портрети державних діячів, ударників військово-політичного навчання, оформлював будівлі прикордонного училища та його інтер’єри, створював костюми й декорації до театральних спектаклів, які ставилися на сцені клубу училища, вів художній гурток. Численні карикатури, надруковані у військових газетах, свідчать про те, що Луньов був гарним рисувальником, спостережливим художником, який тонко відчуває гумор.

У роки служби Луньов був відірваний від активного художницького середовища й компенсував це напруженою самостійною роботою. Із 1935 року, який він позначив в автобіографії як початок своєї професійної діяльності, у рідкі вільні години Луньов пише пейзажі й натюрморти в техніці олійного живопису й прагне до складного колірного вирішення. Це втілилося в кримських пейзажах соковитою звучністю фарб, насиченими світлотіньовими контрастами.

Очевидно, віддаленість від художнього середовища в 30-і роки – періоду потужного ідеологічного тиску на творчі організації, відіграла для Луньова позитивну роль. Він був вільний у своїх пошуках, не пристосовуючись під затверджений зверху канон, і наполеглива робота увінчалася успіхом.

1938 року Луньов уперше взяв участь в обласній виставці художників Харкова, де продемонстрував шість своїх творів – малюнок і живопис у жанрі пейзажу й натюрморту, що було офіційним визнанням його творчості. На жаль, від довоєнного періоду залишилося дуже мало творів художника, більша їх частина загинула.

У роки Великої Вітчизняної війни Луньов служить у Середній Азії на кордоні з Афганістаном у стародавньому Термезі. Навіть у польових умовах, коли постійно бракувало часу, він продовжував працювати творчо. Художник усе частіше звертається до таких графічних технік, як туш, олівець, акварель. Звичайно, не все рівноцінне в цьому ранньому періоді діяльності. Однак слід зазначити, що, працюючи в новій для себе техніці, будь це офорт чи літографія, Луньов прекрасно відчуває специфіку матеріалу й досягає необхідних йому виражальних ефектів та образного звучання. Його все більше приваблювала акварель як матеріал, що відповідав його темпераменту, давав свободу вираження й можливість швидко одержати результат. Художник згадував: «От так бувало в Термезі, сядеш у сідло й разом із планшетом і пензликами поїздиш цілий день. Може бути, за своєю «портативністю» й мобільністю акварель стала моїм улюбленим засобом вираження».

Із творів 40-х років, що дійшли до нашого часу, особливо наочно ці якості виявилися в термезькому циклі акварелей: «Старий Термез» (1944), «У долині Кафірнігану» (1946), «Термез» (1948) та інших. У них лаконізм художнього рішення поєднується з конкретністю передачі мотиву. Луньов робить акцент не стільки на екзотиці місцевості, скільки на її колірному ладі. У цих творах, порівняно з роботами 30-х років, більше свободи живопису й сміливості колірного узагальнення.

Після закінчення війни 1945 року художник повертається до Харкова, де продовжує військову службу офіцером у Харківському прикордонному училищі. В автобіографії він пише: «У Харкові мене знову непереборно потягло до живопису, якому я віддаю всі свої вільні від служби години, що зрідка випадають».

До 1950-х років творча індивідуальність Луньова цілком склалася. Він продовжує працювати в улюбленій техніці акварельного живопису. Тоді ж остаточно визначилося коло тем, характер виражальних засобів, який варіювався й доповнювався залежно від завдань, що поставали перед ним.

У перше післявоєнне десятиліття загальний образно-емоційний лад більшості творів художника радісний і оптимістичний. Він був співзвучний часу, надіям людей на краще життя й мирне творення. Луньов пише серії акварелей, які передають своєрідну природу України, Харківщини й інших регіонів країни. У цей період він працює переважно в жанрі пейзажу. Твори Луньова ґрунтуються на натурі, і художник використовує із усього побаченого різноманітність і багатство колористичних і композиційних мотивів, як, наприклад, у серії «Гурзуфські мотиви». Під його пензлем акварель виступає як спосіб глибоко поетичного втілення життя, пейзажам властиві ніжний ліризм, складність і чистота звучання кольору. Автор виявляється обдарованим колористом, який добре засвоїв уроки свого вчителя Н.Х.Онацького.

У пейзажі «Ранок у Гурзуфі» (1952) просторові плани й масштаби предметів зберігають життєву конкретність. Художник матеріалізує своє відчуття природи в кольорі, у блакитно-сіруватому, рожевому тональному розробленні гладіні ранкового моря, що майже зливається з небом, брунатних скелях, огорнених легким ранковим серпанком.

Акварелі тих років, написані на різних географічних широтах і в різну пору дня й року, демонструють художницьку чутливість до будь-якого мотиву. Вони позначені свіжістю й безпосередністю сприйняття натури. У серії акварелей «На Кавказі» (1950), а пізніше – «По Закарпаттю» (1957) своєрідність гірських пейзажів художник уловлює в особливостях їх обрисів, нюансах світла й щільності повітря. У цей період Луньов використовує переважно класичні властивості акварелі:прозорість, м’якість, світлоносність.

Уже з 50-х років Луньов віддає перевагу великому формату аркуша, що більше відповідало характеру його живопису. Природу Луньов бачив у постійному русі й відновленні. Звідси поступово народжувався й характер живопису – швидкий, розгонистий, з використанням соковитої плями й енергійного малюнка.

У цей період Луньов працює над серіями акварелей, що давало можливість розгорнути більш пону картину сприйняття мотиву. Зміни кольору, світла, що постійно фіксував художник, віддзеркалювали нові варіанти його бачення. Серії частково підтверджують жартівливу характеристику, дану Луньовим собі: «Я – репортер природи». Але це явно занижена самооцінка, уже в його ранніх акварелях 1950-х років було головне:цілісне і яскраве відчуття світу, гостра емоційність його сприйняття.

1956 року, у період «тотальної» демобілізації, Луньов іде у відставку з бажанням займатися лише творчістю. Для нього відкривається нова сторінка життя, адже за плечима була майже 25-річна військова служба. Він, нарешті, вільний і повністю віддається творчості з усією пристрасністю своєї натури.

Луньов, як і раніше, бере активну участь у всіх обласних виставках, а 1958 року вступає до Спілки художників СРСР. Для нього друга половина 1950-х та початок 60-х років – час подальших творчих пошуків і новий щабель розвитку. Зміни, які відбувалися в художньому мисленні Луньова, були багато в чому породжені й загальною ситуацією, що склалася на той час у країні. «Хрущовська відлига» поступово руйнувала стереотипи «офіціозного» мистецтва, що з 30-х років програмно переходило в ідеологічний план і втрачало зв’язок з дійсністю.

У цей час художник багато подорожує країною самостійно і в складі творчих груп, заповнюючи десятки блокнотів і альбомів своєрідними дорожніми нотатками – малюнками, начерками, замальовками.

Ще на початку 50-х років Луньов пробує себе у жанрі індустріального пейзажу. Звертання до цієї теми було віянням часу, воно відбивало реальне життя країни в післявоєнний відбудовний період. Але вже в ранніх роботах (серія «Індустріальні мотиви», 1952-53) можна побачити, що не виробничий процесс був для художника основним джерелом натхнення. Індустріальна тема стала, мабуть, більше даниною загальній спрямованості мистецтва того часу, ніж щирим покликанням Луньова. І що б згодом не писав художник:рудники Курської магнітної аномалії, терикони Донбасу, будівництво Уренгойської ГЕС – для нього на першому місці, насамперед, стояло естетичне переживання побаченого. Він настільки загострено відчував мальовничість будь-якого мотиву, що навіть відвали вугілля, бруд розбитих доріг під його пензлем перетворювалися на щось мерехтливе, дорогоцінне й разом створювали колористично цілісний і виразний образ. Не випадково преса серед шестисот творів, представлених на XIV обласній виставці 1957 року, відзначила як кращі акварельні пейзажі України й Донбасу, виконані Луньовим.

Пізніше він продовжує роботу над індустріальними мотивами, створюючи серії акварелей «Індустріальний Донбас» (1957-58), «Будівництво Печенізького водосховища» (1960), «КМА-Руда» (1965), «Норильський гірничозбагачувальний комбінат» (1970).

Бачення індустріальної теми, позначеної як «Людина й цивілізація», набуває розвитку протягом усієї творчості художника і кожного разу стилістично й образно-емоційно вирішується ним по-новому.

У роботах, породжених луньовським пензлем, не було скучних мотивів. Він мовою мистецтва говорив про своєрідність і красу природи, а її художницьке прочитання захоплювало глядача. Кожний аркуш Луньова тих років приховує свою таємницю колориту. Одні акварелі «вибухають» яскравими сполученнями кольору, що не співіснують у природі, в інших присутнє найтонше колористичне оркестрування. Луньов шукає свій спосіб вираження, і цим можна пояснити різностильність його творів.

Наприкінці 1950-х – на початку 60-х років, в епоху науково-технічної революції, що тоді розпочалася, у мистецтво активно входить тема духовного бутя «приватної» людини.

Луньов обирає свій шлях відображення цієї теми – через жанр міського пейзажу. Він насичує його справжнім внутрішнім життям сучасника. Луньовське місто – втілення найтонших людських емоцій і переживань.

В акварелях 1957–64 років (серія «Харківські мотиви») художник легким дотиком пензля відтворює алею міського саду, балюстраду водного каскаду. У композиції панує затишна буденність, і глядач бачить фрагмент її життя. Але гостроту сприйняттю надає характерна деталь, – будь то плями яскравої парасольки або одягу людей, які прогулюються алеєю («Похолоднішало», 1956; «Теплий день у саду ім. Шевченка», 1958).

У 60-і роки лінія стає одним з найважливіших елементів його образів. За її допомогою художник передає стислість міського простору, його внутрішнє напруження. У Луньова колір і лінія психологічні й емоційні, вони роблять стіни «людяними», «такими, що дихають», а тишу площ – «гомінкою». Особливість його пейзажів Харкова полягає ще й у тому, що Луньов не прагне до передачі зовні ефектних будівель, збагачених архітектурним декором. Для нього головне – настрій, який він відчув у мотиві.

Художник знаходить безліч образних варіацій для вирішення улюбленої теми. В акварелі «Вечір на Сумській» (1964) фрагмент вулиці постає як частина великого міста, смислова насиченість розкривається через виразність колориту. Яскраво світять вікна крізь туманну дощову завісу, грає жовто-рожевими рефлексами світло на асфальті, мокрі дерева, що холоднувато поблискують, звучать у цьому світлі своєрідною живописною симфонією. За всім зображуваним стоїть сприйняття художником міста як живого організму, він гостро відчуває духовний зв’язок із ним.

Дворики й дахи старого Харкова – це своєрідні новели про місто. У їх затишному обличчі художник прочитав життя багатьох поколінь. Частіше він показує простір, замкнений по периметру будинками або невигадливими будівлями, старими парканчиками. Невибагливі харківські двори в його акварелях перетворюються на мальовничі поетичні сторінки міста («Дівоча вулиця», 1961; «Харків. Дахи взимку», 1963).

Успіх творів Луньова кінця 50-х і початку 60-х років полягав у глибокому розумінні природи образотворчого мистецтва. У роботах цього періоду відчутне усвідомлення художником свого призначення, власного світу образів й індивідуальних засобів його утілення.

Із 50-х років твори Луньова експонуються не тільки на обласних, республіканських і всесоюзних виставках, закуповуються Дирекцією художніх виставок України. Чимала кількість акварелей розходиться у приватні зібрання. Колекціонери вже тоді оцінили оригінальність творів майстра й перспективи його творчого розвитку.

В оглядових статтях, присвячених обласним художнім виставкам, ім’я Луньова часто з’являється серед таких відомих майстрів української графіки, як Й. Дайц, М. Фрадкін, В. Мироненко та інші. Критика того часу як основну рису його творчості відзначає емоційність творів, сповненість їх динамікою життя, оптимістичним звучанням. Своєрідність образної мови робіт Луньова вона вбачає в умінні виявити головне, істотне, уникаючи сюжетної багатослівності, і використанні, насамперед, виражальних можливостей акварелі.

На рубежі 50–60-х років акварелі відводилася допоміжна роль або ж її права обмежувалися створенням ліричних творів з використанням її класичних, хрестоматійних властивостей. Перша всесоюзна виставка акварелі 1965 року показала, що в цій техніці можна вирішувати складні художні завдання, і її тематика може бути такою ж різноманітною, як у станкового й монументального живопису.

Участь Луньова в цій виставці була вдалою. Експоновані на ній твори – пейзажі України й натюрморти, роботи із циклу «Донбас – серце України» викликали інтерес у професіоналів і мали великий успіх у поціновувачів цього виду мистецтва. Газета «Радянська культура» в оглядовій статті по всесоюзній виставці акварелі, де експонувалося вісімсот творів, відзначала, що Луньов – художник захопливий, «що відчуває щедрее багатство природи». Народний художник СРСР С. В. Герасимов, якому належала ідея організації таких виставок, запросив Луньова працювати в Комісію з акварелі Спілки художників СРСР. Комісія займалася оцінкою робіт художників, відбором їх на всесоюзні виставки і багато в чому визначала спрямованість акварельного живопису в країні.

Уміння створювати образи, у яких живе пульс сучасності – ця сторона Луньова-живописця яскраво виявилася в мистецтві 1960-70-х років на новому етапі розвитку його творчості.

Як відзначалося вище, у другій половині 60-х років стилістика творів Луньова починає змінюватися, що було пов’язано з передачею іншого світовідчуття. Науково-технічні перетворення в країні, соціально-політична ситуація викликали нову хвилю переоцінки цінностей, вона торкнулася й мистецтва.

Час поставив перед вітчизняним мистецтвом завдання відновлення образотворчої мови. Значною мірою більшій свободі у творчих пошуках сприяло й знайомство із західноєвропейським мистецтвом. Це виставки творів Пабло Пікассо, художників-імпресіоністів, американського абстрактного живопису, раніше заборонені для показу в нашій країні. На загальному тлі бурхливого інтелектуального, духовного й технічного розвитку країни в 60-і – 70-і роки для Луньова велике значення мала дружба з группою харківських однодумців, художників і архітекторів, до складу якої входили М. Бланк, Г. Космачов, М. Сліпченко, О. Лейбфрейд, З. Юдкевич та інші. Члени неформальної творчої співдружності ідейно підтримували один одного, обговорюючи проблеми сучасного мистецтва. Деякі з них пройшли через пошуки в мистецтві 1920–30-х років і дуже гостро сприйняли новації 60-х років. Вони хотіли національні традиції української культури поєднати із західноєвропейською мовою мистецтва XX століття, увести його до арсеналу своєї творчості.

У комісії з акварелі художник близько знайомиться й підтримує творчі зв’язки з Ю. Коровіним, Б. Маркевичем, О. Піларом, М. Петрашкевичем, М. Грицюком та іншими акварелістами. Борис Маркевич згодом писав про Луньова: «Він взагалі був надзвичайно схильний до дружби. Красивий, товариський, захоплений живописом, він легко сходився з людьми будь-якого віку. Його любили й поважали художники…».

Крім того, у Луньова в 60-і роки з’являються шанувальники за кордоном, зокрема, у Франції. Зв’язок із французькими художниками Морісом Савеном, Франсуа Денуайє (їх твори можна побачити в галереї Друа в Парижі), великими знавцями мистецтва Анатолієм Перельманом і Лідією Артіас надихали Луньова в його творчих шуканнях. Із Франції до нього летять листи друзів, надходить понад вісімдесят книг, альбомів, монографій з історії західноєвропейського образотворчого мистецтва XX століття, недоступних у той час у нашій країні. Усе це ще більше сприяло прагненню зробити мистецтво виразником часу.

У досвіді світового мистецтва Луньов черпав те, що відповідало його творчому «я». Однак основне в кращих роботах кінця 60–70-х років – це авторський роздум, сприйняття філософської сутності світу, пізнання його складності й мінливості. І для Луньова нові засоби вираження були необхідні для розкриття духовної суті явищ.

У його творчості самобутньо й повно виявилися основні тенденції акварельного живопису того часу: прагнення до створення акварелі з точною композиційною й смисловою зав’язкою, динамічністю форм, посилення інтенсивності кольору, підвищення загальної декоративності аркуша.

У цей період мотив усе частіше стає лише канвою, що наповнюється сучасним змістом. Це стає можливим завдяки особливостям художньої мови, породженої новими естетичними ідеалами часу. Луньов був підготовлений до їх утілення й своєрідністю живописного обдаровання, і природною чутливістю до новизни. Якщо в попередній період художник не стільки розмірковував про світ, скільки переживав його колірне багатство, то згодом відбуваються зміни в його образному трактуванні і в зв’язку із цим – у виражальних засобах.

Він прагне до ствердження монументальних форм, локально-площинної манери живопису, стилізованого рисунка, орнаментальнорозробленого тла, декоративності звучання кольору, його повнокровності й напруженості.

В акварелях 1960–70-х років враження від натури стають матеріалом, який буде трансформований думкою художника в образи. Іконографічний матеріал частіше зводиться до формули – натюрморту. Ваза з квітами в центрі композиції або інші нечисленні предмети в акварелях стають ідеальною пластичною моделлю для реалізації поставлених завдань. У кращих аркушах Луньова життя духу набуває закінченого вираження й філософської глибини. Ми довідуємося про світи, заховані у свідомості людини, про те, якими вони можуть бути, про складні й крихкі зв’язки з ними.

Ще одна надзвичайно важлива якість картин Луньова цього періоду – естетична сторона твору, краса його форми, що досягається прийомами авторської техніки в акварелі. У 60-70-і роки він часто експериментує, накладаючи фарбу різними способами: то вона прозора, у техніці відмивання, то така щільна, що нагадує бархатисту гуаш. Він часто оконтурює предмет лінією, продряпує по зображенню мастихіном, лезом або затирає пемзою, кладе потужний густий колір, працює на аркуші, покритому милом або воском («Зі спогадів про Макарськ», 1972). Домагаючись певного образного звучання, художник розбризкує по акварелі воду, унаслідок чого виникає ефект легкості й рухливості (натюрморт «Квіти і яблука», 1973; «Різдво», 1975).

Високі якості Луньова-аквареліста виявилися в портретному жанрі, який представляє для кожного художника певні труднощі. Адже акварель не дає достатньо часу для вивчення людини, аналізу його духовного світу. Але Луньов не тільки «схопив» перше, найсильніше враження від натури. Психологія моделі, її характер, доля були виявлені ним через емоційний вплив кольору, багаті можливості лінійно-ритмічного контрасту («Думи про пережите», 1968; «Побачення при свідках», 1968).

Підтвердженням дивовижної здатності Луньова «витягати» з будь-якого мотиву необхідну йому мелодію, поліфонію настроїв можна побачити в «Натюрморті з динею» (1973), – можливо, одному з кращих у його творчості. В акварелі звучить особливий лад, характерний для творів Луньова 70-х років. Усі частини композиції, лінійні й колірні паузи, потужна гра площин і складного колориту становлять єдине ціле. При всій простоті мотиву він уміє наповнити образ необхідним йому змістом. «Натюрморт із динею» – філософсько-поетичний твір, що викликає глибокі роздуми про багатовимірні зв’язки людини й світу.

У натюрмортах Луньова можна виділити кілька образно-пластичних домінант: конструктивна, мальовнича, декоративна. Однак такий розподіл досить умовний, бо ці риси тією чи іншою мірою притаманні всім його творам.

Натюрморти конструктивістського типу позначено особливою інтелектуальністю, вибудовуванням думки, зверненням до асоціативного начала. До них можна зарахувати «Натюрморт із глечиком» із серії «Вікна», (1970), «Натюрморт із вазою й лимонами» (1972) тощо. У «Натюрморті з вазою й лимонами» відбуваються перетворення мертвої матерії на життя, сповнене людських пристрастей. Ваза з лимонами, драпірування, стілець – оживають. Деформація предметів, їх зсув, гра напружених ліній, що охоплюють предмети, складні брунатно-охристі тони породжують атмосферу таємничості.

До типу живописних натюрмортів належать такі роботи, як наприклад, «Натюрморт із яблуками й рибою» (1965). Колір оранжевих яблук зі спалахами складного жовтого й зеленувато-синього тла створюють колірний конфлікт. Він пом’якшується перламутрово-сірим кольором риб, чиї крихкість і нематеріальність відтінено контурною лінією. Складна гра палахкотливого кольору всього акварельного аркуша передає емоції автора.

До цього твору близький і «Натюрморт із яблуками, рибою й пляшками на червоному тлі» (1965), що заворожує грою синіх, жовтих і червоних тонів, які змушують прозаїчні предмети жити в естетичному вимірі, далекому від їх функціонального призначення.

Декоративність, як сказано вище, – невід’ємна сторона естетики Луньова. Але в ряді творів, наприклад, у «Натюрморті із яблуками» (1975), декоративність виступає як самоцінна якість акварельного аркуша, де кожний зображальний елемент дарує радісну картину, повну трепету й хвилювання. Витонченістю подачі мотиву сповнена акварель «Натюрморт із келихом» (1973). Вона побудована на симетричності композиції, грі ритму, ліній і кольору.

Свій мовний лад Луньов переносить на національний ґрунт. Так, захоплення народним мистецтвом, звернення до фольклорних мотивів породило цілий ряд своєрідних пейзажів і натюрмортів. Зв’язок з народним мистецтвом України в роботах Луньова відобразився у тяжінні до декоративності й орнаментальності, яскравої драматургії кольору та його символічності. В українських пейзажах («Поля Черкащини», 1971; «У Сунках», 1972; «Сільський пейзаж», 1974; «Старий хутір», 1974) можна побачити прагнення художника створити знак, символ природи, виявити в ній найістотніше. Звертання до народних традицій допомагало художникові відійти від штампів, що сформувалися в офіційному мистецтві.

У 70-і роки Луньов усе більше уникає від візуальної логіки зображуваного, що було пов’язане з важливим етапом внутрішньої творчої еволюції майстра. Він прагне осмислити різнопланові явища життя. У цей період виникають образи, споріднені з самою поліфонічністю світу, забарвлені філософськи, психологічно, фантастично, що народжується зіставленням і взаємопроникненням різних образно-пластичних і смислових мотивів.

Акварелі «Медитація» (1977) і «Поліфем» (1977) – немов зашифровані знаки внутрішнього самопочуття автора. Тут реальність і вимисел переплелися в єдине пластичне ціле, що вражає нерозв’язністю суперечностей. Все частіше акварелі Луньова залишають відчуття недомовленості й трагізму. Він пише серію робіт за назвою «Опудало» (1973-78). Зазвичай закріплений у свідомості образ опудала як городнього страховиська сприймається у творах художника провісником чогось страшного й невідворотного.

В 1973 році, коли вмер Пабло Пікассо, якого Луньов боготворив і вважав найбільшим реформатором мистецтва ХХ століття, він створює серію робіт, присвячену цьому художнику.

В аркуші «На смерть Пікассо. Присвята» (1973) Луньов використовує мотив барокової геральдичної композиції. На картуш червоного кольору (кольору життя й пристрасті) накладено своєрідний канделябр – рослину з палаючими, здійнятими, немов руки, квітами-свічками. Це живописний пам’ятник великому художникові XX століття, сповнений урочистості й драматизму.

В іншій роботі – «Пам’яті Пікассо» (1977) на картуші зображені в болісному закличному благанні невідомі природі утворення людської плоті, що звиваються. Вони нагадують «цитати» із творів Пікассо, лад почуттів і думок якого був близький і зрозумілий Луньову в цей період.

Тема космосу, що хвилювала художників із початку XX століття, стала особливо актуальною в 1960-70-і роки, у період його інтенсивного освоєння. Вона давала простір фантазії автора, який гостро відчував багатомірність світу. Зміст аркушів його пізніх серій «Завоювання космосу» (1976-77), «Асоціації» (1976-77) та інших визначає психологічне самопочуття людини й художника XX століття. Серія «Завоювання космосу» охопила образи Всесвіту й мікрокосмосу – людини. Кращі аркуші серії – «Далекі світи» (1976), «Єдність світу» (1976) несуть ідею вічного перетворення Всесвіту.

Акварель «Пам’яті загиблих космонавтів» (1973) породжена трагічними подіями того часу. Художник вирішує образне завдання надзвичайно лаконічно: яскрава хвиля, що виходить зі своєрідного епіцентру – зірки, передає відчуття катастрофи, якими неминуче супроводжуються перемоги людства над космосом.

У роботі «Мікросвіт» (1975) гра колірних площин, їх експресивність звучать, як відлуння змін, що відбуваються у Всесвіті. В акварельному аркуші «Єдність світу» він дає зображення, що нагадує зріз нервової клітини. Її колірна пульсація, потужні лінійні ритми створюють відчуття руху таємничого, неземного начала. Осмисленню єдності людини і Всесвіту, усього живого на Землі присвячено серію «Асоціації» (1976). Її тематичний зв’язок із серією «Завоювання космосу» безсумнівний. Не випадково в акварельних аркушах «Асоціації», «Сіра речовина» та інших присутні мотиви, які вже зустрічалися в серії «Завоювання космосу».

У 70-і роки Луньов багато експериментує, намагається розширити тематику своєї творчості. Він створює кольороритмічні композиції, навіяні музикою, багато працює в царині абстрактного живопису («Декоративна вставка», 1975; «Натюрморт «Хуліган (Бешкетник)», 1975; «Світломузика», 1977).

І поряд із цим, ніби стомившись від роздумів і намагаючись повернутися до гармонії світу природи, Луньов часто звертається до простих мотивів, будь то пейзаж з рідким лісом і зеленими узліссями чи зимова дорога в негоду. Багато в чому вони асоціюються з його ранніми творами 50-х років, але в них присутнє відчуття смутку й тривоги. Експресивна лінія зникає, поступаючись місцем витонченому колірному аранжуванню, як, наприклад, у пейзажах «Бузок цвіте» (1975), «Осінній ліс» (1977).

Кращі акварелі Луньова написані в останнє десятиліття. Саме вони характеризують широту інтересів автора й особливості його художнього бачення, багатоплановість його творчого діапазону. Відштовхуючись від безпосередніх вражень, Луньов створив в акварелях свій особливий мир, наповнений глибокими почуттями й великим філософським змістом.

У його творах втілені дух занепокоєння й високих роздумів про людину та природу, про життя інших світів, її безперервності й вічності. Світ у його роботах з’явився у всій його різноманітності, у драматичній єдності протилежних начал, у гармонії контрастних кольорів, у напружених мінливих ритмах.

Неповторність художнього мислення Луньова, його самобутність, зв’язок з багатими традиціями вітчизняної й закордонної культури багато в чому визначили подальший розвиток української культури.

У житті Луньова головною радістю, мрією, що збулася, була творчість. Крім акварелі, він працював у галузі рисунка, монументально-декоративного і театрально-декораційного мистецтва. Художник брав активну участь у виставках, засідав у різних комісіях і комітетах, листувався з друзями й подорожував по величезній країні, він багато разів бував і в закордонних поїздках. Постійна внутрішня робота вимагала осмислення подій, знань у багатьох галузях як мистецтва, так і науки, – не випадково Луньова вважали одним з найінтелектуальніших художників Харкова. Усе це наповнювало його життя великим змістом, без якого неможливо уявити існування такої особистості, як Луньов. Але було ще одне нездійснене бажання – побувати у Парижі, побачити роботи свого кумира Пабло Пікассо, зустрітися із французькими друзями, яких він знав тільки по листуванню. У вересні 1977 року його давня мрія здійснилася, і в складі делегації радянських художників Луньов приїжджає до Парижу. Там він відвідує музеї, де зберігаються роботи Пікассо, насолоджується прогулянками по Монмартру, але головне – плідно працює, заповнюючи альбоми численними малюнками, начерками для майбутніх творів, для втілення подальших творчих планів, яким не призначено було збутися. 7 лютого 1978 року життя Сергія Омеляновича Луньова обірвалося.

Незважаючи на активну участь художника в численних виставках, багато його творів глядач не бачив: вони, як говорять літератори, писалися «до шухляди». Неоднозначність бачення дійсності в той час не завжди допускалася на авансцену мистецтва державною системою.

Справжнє відкриття художника відбувається уже після його смерті. 1980 року співробітники Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР організували виставку творів Луньова. Її відвідала майже вся інтелектуальна еліта Харкова. Приходили спілкуватися з роботами майстра, його непересічною особистістю, і відкривали для себе новий, невідомий погляд на світ. Мистецтво художника наснажувало глядача, не давало померти надії, кращі його твори говорили, що світ складний, але прекрасний, і його ще доведеться освоювати сучасникам. Акварелі Луньова читалися, як одкровення, вони були втіленням духовної свободи, якої так не вистачало суспільству.

Виставка 1989 року в залах Харківського художнього музею, присвячена 80-річчю від дня народження майстра, була найбільш повною. Вона охоплювала період 1940–70-х років, і великим інтересом до неї глядача ще раз підтвердилась значущість творчості Луньова.

На виставці 1999 року в Харківському художньому музеї експонувалися акварелі 1960-70 років – часу розквіту таланту художника. Перед прихильниками мистецтва акварелі Луньова постали у своїй професійній досконалості й естетичному багатстві.

100-річчя від дня народження художника місто відзначає виставкою його акварелей і малюнків із зібрань художнього музею й родини Луньова. На ній показано кращі роботи майстра, створені в різні періоди діяльності. Вони дають можливість познайомитися з частиною його великої художньої спадщини, а подальше вивчення життя й творчості Луньова багато в чому заповнить прогалини в історії образотворчого мистецтва України ХХ сторіччя. Творчість художника не втратила своєї актуальності і в наші дні. Адже в ній присутнє головне – дух, який шукав, мислив, прагнув істини й гармонії, втілений великим талантом Майстра.